Вчора під час однієї телефонної розмови одного з співбесідників запитали сусіди «а чому це ти, любий друже, спілкуєшся російською, а не рідною»?
А я відповім. Коли людина народилася в українському місті Харкові, так трапляється, що її рідна мова — російська. Так, ми всі вчили «укр.мову» в школі. І деякі можуть щось таке там корявісінько прочитати і на якомусь суржику відповісти. А деякі можуть по справжньому файно розмовляти. А ще деякі педантично виправляють кожне друге слово, сказане рідною українською мовою людини з міста Рівне чи Хмельницький. Не інтересно, а цікаво. Не отвітив, а відповів. Не доповнив, а додав. Про себе, звісно, виправляє, тихесенько, щоб ніхто не почув. А рідна мова в цієї людини — російська, бо вона народилась в Харкові. А може в Донецьку чи в Одесі.
Тому що не мова відрізняє людину, а людина робить сама себе — думками, вчинками. Тому що значення має не те, на якій мові ти сказав, а зміст твоїх слів.
Путін загарбив вже забагато, чому я повинна подарувати йому ще й російську мову? Російською розмовляють майже триста мільонів людей у всьому світі. Це вдвічі більше всіх тих, хто зараз є населенням Росії. Ці люди вживають різні діалекти російської — вони різноманітні, незвичні, чудові та дивні. Чому це всі ці варіанти російської мови належать одному путіну? Я не знаю.
«Язык оккупанта» кажете ви? Можливо, але я не вірю ні в який «русский мир». Це вигадка російської пропаганди, я не хочу її підтримувати і тим більш поширювати. Поруч з «русским миром» десь бігають укрАинцы та інші дивовижні істоти та речі. Так-так, я не помилилася, у парадигмі російської пропаганди речі теж бігають. Але я ніколи не захоплювалась фантастикою, ще й такою трешовою.
Ви чули тих окупантів? На якій мові вони розмовляють? Я не впевнена, хіба це ще можна назвати російською? Хіба це мова взагалі?
Коли я була маленькою дівчинкою, в якомусь підручнику я прочитала фразу, написану російською мовою «Сколько языков ты знаешь — столько раз ты человек». Я зажурилась, бо знала тільки дві мови. А мені хотілося більше. І тільки пізніше, вже дорослою людиною, я зрозуміла, що сенс цього висловлення не в пафосному «бути людиною якомога більше разів», а в тому, що кожна мова дає новий простір, відкриває новий світогляд, дає можливість зазирнути в інший менталітет і тому — дійсно, насправді — ти становишся людиною двічі, тричі та знайбо скільки разів. І це збагачує насамперед тебе, а ніякого не окупанта чи ідіота путіна.
Тому всі, хто такий щедрий, можете подарувати цілу мову окупанту, чи путіну, чи якомусь неіснуючому «русскому миру». А я — ні. Я жадібна. Свою мову я залишу собі і хай йому грець.
Та ж сама тема, тільки з ярличком «Одеса», де за час мого навчання навіть школи в більшості були російськомовні. Тож скоріш мають питати «а де ви навчились українській?». Бо ж…
Я виступав дуже проти «двіжа» чомунеукраїнською, і…мабуть досі прояви, типу коли україномовна людина пише назву своєї країни з маленької букви, я висміюю однойменним тегом. Тим смішніше, що більше 400 своїх статей переклав у блозі українською. Такий собі «контраргумент» на користь «розмовляю якою хочу, пишу українською». Загалом, на мою думку з україномовними слід спілкуватись українською, з російськомовними російською. В чомусь так легше
Я принципово відповідаю на тій мові, на якої мене запитують. І це трішечки більше ніж українська або російська. Я вважаю, що зараз треба не соромити людей та влаштовувати мовосрачі, а надати людям можливості вивчити — якщо є таке бажання. Примусово через сором — це не може працювати. Мені не подобається, коли мова перетворюється у зброю. Мабуть, тому що я взагалі не люблю зброю
В мене тим більше «підгоріло», коли накинулись на київського поета Ваню Якімова. Котрий «виступав не тою мовою». Тож йому довелось відмінити свої виступи, хоча людина живе в Києві, нікуди з нього не виїхала під час війни і надихає багатьох своєю творчістю як можливістю відволіктись. Є безліч прикладів, де мова як червона ганчірка, «тільки-но дай мені причину».
Зараз буде змішно звучати, мабуть, але ми самі з Одеси переїхали в західну частину України, щоб бути «ближче до мови», загалом…тут у нас через одного питали, «чому у нас така чиста мова» (у Одеситів, ха-ха..), і…тут (Рівненська обл.) українська, на жаль, дуже мішана. Між собою так само спілкуємось російською, з людьми навколо українською.
Проблема тих, хто повчає, в тому що їх мова теж не ідеальна. І чи там, чи сям, часом чуєш «словєчкі». І виникає питання — яким чином вчити когось, якщо ти сам не ідеально володієш. Тож повністю згоден з вашими міркуваннями 🙂
Я вважаю, що відповідь знаходиться у самому запитанні: навіщо вчити когось? Одже, увесь цей хайп не про мову, а про можливість когось повчити))