Деякий час тому в українських емігрантських пабліках панували гвалт та нервування. Україна ввела нові правила щодо зміни паспортів для своїх громадян закордоном. Взагалі-то йдеться про чоловіків, які втекли чи «втекли» від необхідності захищати свою батьківщину.

Нижче приведено офіційне ставлення міністра іноземних справ України з цього приводу:

Тема гаряча, але давайте розберемося. Вище приведена заява міністра іностраних справ України, яка поширюється у інтернеті таким чином. Насамперед перевіряю, чи то справжня цитата. Багато ресурсів друкують саме цей текст: ось тут, тут і тут (взагалі-то набагато більше, майже всі україномовні ресурси).

У першому ж реченні міністр встановлює звʼязок «чоловік поїхав — держава йому нічого не повинна». Це дуже дивна постановка питання, бо тоді незрозуміло, що роблять всі ці консульства країн за кордоном, навіщо ті послуги, чому вони так дорого коштують і за що отримують зарплатню безліч співробітників цих організацій? Але це, звісно, риторичне питання.

Якщо перебування закордоном не звільняє громадянина від зобовʼязань перед своєю державою (з чим важко сперечатись), що звільнило державу від її зобовʼязань? І коли саме?

Давайте розберемось.

Я розповім вам спочатку історії двох знайомих українських чоловіків.

Історія перша. Чоловік, назвемо його Ігор, виїхав з Харкова у перші дні війни. Ігор не планував виїжджати закордон, він мав таку можливість і раніше, але не мав бажання залишати Україну. Вивіз родину та не залишив своїх домашніх тварин. Друзі у західної частині України допомогли Ігорю на перших порах — дали пустий будинок, де можна було розташуватись. Роботи не має, тому Ігор вирішує на волонтерській основі організувати в тому будинку маленький притулок для інших біженців з Харкова. Підприємець за мирного часу, він швидко налаштовує постачання харчів і елементарну можливість десь передихнути та впорядкувати думки на тему, що робити далі, куди їхати, як жити.

Ігор координує потік біженців в напрямку Схід-Захід, дуже напружений у цей час, та потік гуманітарної допомоги в зворотньому напрямку. Страх, ніякої впевненості у завтрашньому дні, відповідальність за власну родину та інших людей, повітряна тривога, нерви — через кілька тижнів він потрапляє до автокатастрофи.

Автокатастрофа — це негарно і за мирного часу. Що таке автокатастрофа під час війни, я вам зараз розповім. В Україні не треба чекати терміну до лікаря місяцями, якщо є знайомства та грошенятка. Якщо ти в чужому місті, завдання ускладниться, але все одно може бути здійснено — порішаємо, як-то кажуть. Рішення у цієї конкретної ситуації виглядає так: Ігоря везуть до лікарні, потім до іншої лікарні. Очевидні травми — перелом колін — оперують негайно. Інші травми ніхто не доглядає — ми так і не знаємо, чи був у нього струс мозку, ми здогадуємося через біль, що повинен був бути перелом ребер. Про все інше ми навіть не здогадуємося і ніколи не дізнаємося. Пізніше, через декілька місяців, вже у Німеччині, ми зіштовхнемося з масивними проблемами з памʼяттю і переляканими обличчями німецьких лікарів «а хіба в Україні ТАК роблять операції???».

Але це все буде потім. А зараз Ігоря виписують з лікарні у пустий будинок на підлогу. Так, одна справа спати на підлозі на імпровізованих матрацах, коли ти здоровий, і зовсім інша — коли ти після операції. Але війна, тому ніхто не вередує, не нарікає й не ниє.

Заплатили за операцію, давайте заплатимо й за ліжко у лікарні? Слава корупції, за певну суму грошей можна домовитись і отримати ліжко в лікарні для післяопераційного пацієнта. Весь медичний догляд виконує … правильно, власна жінка. Це вам не Німеччина, де все погано з медициною — я «порівнюю», бо мене задовбали ці вередування деяких нещодавно приїхавших, а не тому, що бачу справжній сенс у цих порівняннях. Я не буду порівнювати з власним досвідом з 90-х, бо це буде зовсім некоректно. Я втримаюсь попри всіх цих «ти тікала з ніщети, а зараз все по-іншому».

Так, добре, за тиждень треба покинути і цю платну койку, бо вона потрібна військовим. Війна — все зрозуміло, ніхто не вередує, не нарікає й не ниє.

По виписці з лікарні Ігор може лежати й не дуже швидко повертатися з одного боку на інший. Ці повільні повертання навколо своєї осі — справжній тортур. Але військовим у лікарні ще гірше — тому ніхто не вередує, не нарікає й не ниє.

Як ви вважаєте, може такий чоловік йти на фронт? Чи дуже корисним він там буде? Чи має держава зобовʼязання перед своїми громадянами надати елементарну медичну допомогу?

Отже, слухайте далі. Ігор вирішує їхати до Німеччини, бо він дізнався, що там українці отримають зараз медичну допомогу по спеціальній програмі через війну. Отримають не тільки військові та постраждалі у військових діях, а всі, хто потребує медичної допомоги можуть отримати її у рамках гуманітарної підтримки українських громадян з боку Німеччини. Це окремі програми, які влаштовує не німецька держава, а окремі лікарні за власною ініціативою.

Сказано — зроблено, поїхали до Німеччини лікуватись.

А зараз починається саме цікаве — одісея по військкоматах або мильна опера «дай грошей». Військкомат не відпускає Ігоря закордон, бо в нього «лише перелом» і він може йти — яка гарна іронія — на фронт захищати свою батьківщину. Ходити Ігор в цьому стані може тільки під себе, але військкомату це взагалі не заважає. Приходьте за місяць знову, ми подивимося на ваш перелом та вирішимо. «Приходьте». Ще й знущаються. Ані виписка з лікарні, ані заключення лікарів не мають ніякого сенсу — а може ви це купували, звідки ми знаємо? Ви нам дайте грошей — і їдьте куди завгодно. Не дадіть? Тоді приходьте знов за місяць, а ми подивимося, як там ваш перелом.

Потім воєнком розірве військовий квиток перед очима присутніх просителів. Цей маленький жест маленької незначної людини показує дуже багато: я на посаді, я можу все, а ти ніхто і звати тебе ніяк. Це про стосунки держави і її громадян.

Довга розмова — короткий сенс. Коли можна все за гроші, ніхто не вірить у справжні травми. Навіщо? На довірі заробити неможна.

Через кілька місяців Ігор все ж потрапляє до Німеччини. Вирок німецьких лікарів: не така страшна була аварія, як операція українських лікарів. Через довге очікування виправити вже нічого не можна і треба чекати остаточного зростання кісток. Потім виймати все залізо з обох ніг, потім приводити суглоби у сприйнятий вид, а потім вирішувати, що робити з колінами далі — протезування колін неминуче, питання в тому, як чоловікові за 40 повернути мобільність і змогу пересуватися відносно без болю. Перші місяці у Німеччині Ігор проводить лежачи, а потім у візку. Зараз він може самостійно пересуватися на невеликі дистанції, вчить німецьку і шукає роботу.

Тепер Ігор — втікач і зрадник. Держава відмовляє йому у консульських послугах і запрошує повернутися в Україну, щоб відновити свій український паспорт. З якими почуттями він повинен повернутися? Чи забажає він повертатися, як ви вважаєте? Як швидко Ігор буде намагатися отримати німецького паспорта?

Відтепер слухайте іншу історію. Другий чоловік, скажімо Сергій, також виїхав з родиною із східної частини України на захід. Перевіз свій бізнес до Ужгороду, за що отримує по сьогодні подяку. А й насправді молодець — створив робочі міста, платить податки у регіоні та підтримує економіку України в цей важкий час. В Сергія трійко дітей. Це означає, що як багатодітний батько він має право виїхати закордон. Це «право» Сергій дійсно отримав від військкомату без проблем — «цена вапроса» 1.300 євро і їдь куди завгодно. Все «по закону», воєнного часу мабуть.

Ось вам дві справжні історії двох реальних українських чоловіків. Ви мені скажете на це, а чи знаєш ти, скільки шахраїв виїхали за хабаря? Знаю. А як їм це вдалося, спитаю я у відповідь вам? А де ті воєнкоми, хто це дозволив? Мабуть вже на фронті чи де?

Це дуже гарно і пафосно звучить, що написав той Кулеба, але правда ось яка і вона вам не сподобається. Так, з України втекло багато чоловіків, які не хотіли йти на фронт. Замість того, щоб дати їм можливість працювати і підтримувати країну за кордоном — волонтерами, спонсорами чи ще якось інше, ми будемо їх карати і лишати консульських послуг. Вже ніхто не памʼятає, як стояли черги чоловіків до військкоматів на початку війни. Вже й списків тих не залишилось, бо вони нікому спочатку не були потрібні. А зараз ці чоловіки — зрадники, бо вони щось «показали» Кулебі.

Ті, хто купив собі дозволу виїхати, так само купить новий паспорт, не сумнівайтесь — система працює справно. А хто інтегрувався за ці два роки і кому набридли ці патріотичні шахери-махери, дочекається рішення Німеччини по біженцях, у яких вийшов строк дії документів. Я не знаю, що то буде за рішення, але не можу собі уявити, щоб біженців відправили за новим паспортом на війну.

Хто досі не зрозумів, чому патріотизм не треба плутати з громадянською свідомістю, саме час задуматись над цим питанням. Що може вимагати від своїх громадян країна, котра ображається на них і позбавляє можливості відновити власні документи, підтверджуючи це громадянство?

Чому держава може перекладати свою відповідальність на громадян? Чому держава не виконує свої зобовʼязання перед громадянами, навіть якщо вони ухилянти? Чому ухилянтів поставлено на одну дошку з тими, хто не порушував закон? І чому відповідальність за ухилянство не несуть також ті, хто дав змогу виїхати за гроші?

В якому полі знаходиться держава, в якій злочинець не має ніяких прав? Чи це відрізняється від росії? І не треба казати зараз «в нас війна!», бо в такому разі цю війну вже програно. І це також екзистенціальне питання.

Це наріжний камінь суті держави: держава для людей чи люди для держави? І це головна різниця між європейською та іншою — візантійською, русько-мірською чи радянською — традицією. Держава як ідея суспільного договору, держава, яка має зобовʼязання до своїх громадян — чи держава-тиран, вимагач, який завжди потребує і ніколи не повинна.

Держава, яка не гарантує виконання права своїм громадянам, чи існує така держава? Україна має сусіда, в якого не треба навчатись багатьом речам. В того сусіда закон існує тільки на папері — він начебто «позитивний», але насправді лише «натуральний», тобто просто є, ніким та нічим не захищений та не гарантований.

Держава — це не армія. Існує багато форм псевдо-держав, які намагаються визначити себе через армію, але не суто відрізняються від кримінальних угрупувань. Армія — це лише інструмент для певних завдань, який також підпорядковується закону. І військові — теж насамперед громадяни, яким держава гарантує захист прав.

Держава не висить у повiтрi, її створюють люди. Якщо держава може існувати у парадигми «порєшаєм», інколи ця система обертаеться не на твою користь. Але то таке — сьогодні ти, а завтра я, «нє надо загадивать».

Якщо люди для держави, а не навпаки, які вимоги може ставити така держава взагалі? Чи не скасувала держава відмовою в реалізації прав своїм громадянам саму себе?

У Німеччині, наприклад, є певна кількість українських чоловіків. Я не знаю, яка частка з них приїхала сюди легально, а яка виїхала за хабар. Але звісно, є й такі, й інші. Доречі, багато з них займались волонтерством та збирали кошти на ЗСУ чи купували необхідний прилад, якого немає у українських військових (причини зараз не хочу обговорювати, не на часі). Але це лірика, я про інше. Зараз вони всі опинились у стані, коли Німеччина вимушена бути вирішувати питання з відновленням їх документів — без паспорту всі Aufenthaltserlaubnis не дійсні. За законом біженці не можуть бути примушені повертатися до країни, з якої вони втекли через війну. Німеччина не може видати новий український паспорт. Підстава «вони злочинці і тому не мають права на законні послуги» не є підставою у рамках сучасної демократичної країни, заснованої на гуманістичних цінностях та праві. Це серйозна проблема і емоційно або через співчуття вона не вирішується

Захід підтримує Україну, тому що вважає її частиною європейської родини демократичних країн. Це означає, що Україна підпорядковується загальному порядку, а саме:

— пріоритет прав людини

— європейське законодавство не протирічить правам людини

— національні конституції не протирічать європейським правовим нормам

— національне законодавство не протирічить національним конституціям.

Тому ніякий наказ ніякого президента не може вибиватися з цієї схеми, якщо це не путін з його ляльковою державою, звісно.

Подоляк коментує: «Дистанційно» – це ж послуга, а не обов’язок держави це робити. Держава зупиняє цю послугу, зважаючи на те, що певні громадяни зупинили свої обов’язки перед державою, — пояснює політик. — І це – нормально, тому я б радив до цього ставитись спокійно». Цей цинічний вислів можна парафразувати і таким чином: «Допога Заходу Україні — це ж послуга, а не обовʼязок. Захід зупиняє цю послугу, зважаючи на те, що певні українські політики зупинили свої обовʼязки перед ЕС [дотримуватися демократичних принципів] … і це нормально, тому б я радила до цього ставитись спокійно.» Не подобається? Але це той же принцип.

Польща першою висловилася щодо цього нововведення. «Ми знайдемо спосіб, щоб розв’язати цю проблему. Нам треба діяти мудро і раціонально. Всі речі, які стосуються українців у Польщі, прописані в законах. Ми продовжимо захист для українських біженців, який поки діє лише до 30 червня», – заявив Кєрвінський.

Звісно, попри всіх емоційних приводів, жодна Європейська країна не погодиться порушити власне законодавство, тому що в Україні вирішили інакше. Але це рішення ставить під загрозу подальший хід війни.

Час популізму та галасних слів завершено, епоха bullshit наближається до свого логічного завершення.