Більш за рік йде війна в Україні. Усі вправляються з цією ситуацією по-різному — хтось ниє у соцмережах, хтось допомагає іншим, а хтось влаштувався полювальником на відьом. Відьми бувають різненькі — хорошие русские, белопольтовочники, русскоязычные украинцы — на будь-який смак.
Сьогодні мене задовбали «патріоти» України, які на своїх сторінках у соцмережах в кращіх традиціях сявок погрожують «говориш російською? а якщо знайду?» І якісь дебільні погрози вічного бану, загрози або інсінуації та підозри, що кожний російськомовний — якнайменше агент фcб. Вам чого не вистачило цілого року війни, щоб вивчити українську? А вам чому не вистачило останніх понад тридцять років та шкільної освіти? БізнЄс власний будували? Тепер побудуйте власну людяність.
Насамперед, одразу і щоб потом не було дурних питань: я не засуджую тих, хто після 24-го лютого відмовився розмовляти російською. Мова — це ідентичність і тобто власна справа людей, яка не потребує ніяких коментарів та зауважень з мого чи когось іншого боку. Питання в мене до тих, хто зараз здійснює тиск, вимагає, соромить — якого біса ви втручаєтесь в особисте життя людей? Припинить негайно ці токсичні та антидемократичні втручання радянського зразку. Якщо людина вижила, скажімо, у Маріуполі, втікла, скажімо, до Німеччини, намагається якось налаштувати своє життя і не бажає відмовлятися від своєї рідної мови, якою зараз також розмовляють руські кати — а насправді не зовсім такою, а трохи іншою — яке право має людина, скажімо, зі Львова чи Луцька коментувати це рішення щодо власної ідентичності? Кожний вирішує сам і ніхто не має права тиснути — хіба що ви та сама дивовижна україномовна русня, яка завжди краще знає, що кому робити, як жити і навіть якою мовою треба розмовляти.
Так, це сумно, неправильно і в деяких випадках мабуть соромно — не вміти спілкуватись українською через понад 30 років незалежності України. Але не тиском треба долучати людей до української культури. Добрими книжками, фільмами, театральними постановами, дитячими анімаційними проектами. Не соромити треба людей, що показують своїм дітям якусь гидку «Машу» російською, а запропонувати класно зроблений український аналог. Робіть свої проекти, розповсюджуйте вже існуючі — якщо вони дійсно того варті, створюйте сучасне культурне поле, але не треба цієї радянської гидоти «ми колективно засуджуємо тебе». Не треба перекладати українською зміст руського телебачення — він не стане від того краще. Голову свою «перекладіть» — на більш людяну, культурну, освічену та насамперед добру до інших за вас.
Ще мене задовбали ті «патріоти», які відчувають велику власну моральну перевагу над тими, хто поїхав через війну з країни, і гейтять цих людей з особливою насолодою. Правда, вони більш мовчать про те, чим саме таким патріотичним вони займаються в Україні під час війни — чи дербанять гуманітарку, зібрану тими «закордонцями-перебіжчиками«, чи щось інше, не менш цікаве та прибуткове? Не знаю, то мені невідомо, тому і казати про це нічого не можу. Я можу казати впевнено, що кожна людина має право на безпеку і що засудження тих, хто втік від війни — не толерантне, не демократичне і жорстоке. Гірко зараз усім — і тим, хто залишився, і тим, хто зміг поїхати. Не треба робити змагань з приводу, кому найважче. Я за людяність.
Ще мене бісять ці лейбли «увага! російськомовний ресурс!» Так виразно вони нагадують мені ці ублюдочні руські плашки про іноагентів, що я не розумію — проти саме чого боряться ті борцуни з російськомовним контентом? Як на мене, руський мір в них вже настав, просто він чомусь у них розмовляє українською. Ось і вся різниця.
Тому роздам сьогодні всім сестрам на намисто — задовбали!
Поперше, я не люблю патріотів будьяких країн. Тому що патриотизм — це про любов, почуття безумовне, безрозсудне та жертовне. Я поважаю громадянську свідомість — це про усвідомленність, розум та критичне мислення. Громадянин не протиставить себе державі, а усвідомлює себе її частиною, яка і може, і повинна впливати на устрій цієї держави. А патріот — це всіляке гойда! Я не вважаю, що кричати гойда! українською значно краще, ніж робити це російською.
По-друге, якщо деякі українські «патріоти» дуже пишаються тим, що знають тільки одну-однісіньку мову — це їх особиста справа. Чому треба давати вказівки всім іншим, скільки мов їм знати, яку вживати, а яку забути? Я завжди вважала, що демократично — це не впливати на рішення інших погрозами та гейтом. Чи не є общественный остракизм радянським спадком и чи не дивно, що саме українські патріоти — борцуни національно-визвольничого руху, як вони самі себе визнають — є спадкоємцями цих радянських атавізмів?
Ні, вони не хочуть позбавитися тих радянських токсичних звичок і, наприклад, як європейці — узяти ініціативу у власні руки та запропонувати курси української для співвітчизників. Якщо не курси, то групи самонавчання. Чомусь я не бачу таких оголошень «шукаю однодумців для суспільного вивчання української» або «перейшла з російської на українську, ще важко обійтися без суржика, хочу створити групу для таких як я і покращувати мову разом з іншими». Ні, я бачу ненависть та істерику, відмову від всього західного у кращіх традиціях руського міра та безкінцевий шеймінг, визиваючий в мене алергію спогадами про партзібрання. Чому саме? Хто ті люті українці і яка їх мета? Чи українці вони взагалі?
Декілька слів про визвольничо-національний рух: я розумію, коли цей рух виникає в царській чи радянській росії як боротьба за національну ідентичність українців та державну незалежність від імперії. Західні вчені-спеціалісти по східній Європі визнають етничну та культурну ідентичність українців, вплив української культури на європейську і відмовляються розглядати Україну у контексті второсортності до російської «видатної» культури. Но це вчені. А українські «патріоти» з цим не згодні і пропонують європейцям «вивчити українську історію».
Кого саме та від кого визволяють Збройні Сили України — армія незалежної країни — зараз? Ці «патріоти» якось пропустили, що Україна є незалежною державою останні тридцять років? Ці «патріоти» не приймають цю державність і є аналогом німецьких Reichsbürger, які хочуть повернуть щось таке з 19 сторіччя, вони самі не впевнені, що саме? Так саме, як і в їхніх німецьких колег, все це жодного відношення не має до історичної пам’яті, знання української історії, любові до країни чи турбування про її майбутнє. Це самий справжній сьогоденний радикалізм і війна з росією не достатній екстрім, як виявляється, щоб відмовитись від радикальних ідей та усвідомити небезпеку екстремистського, антидемократичного світогляду. Війни відбуваються між незалежними державами і не треба повторювати наративів руської пропаганди про «громадянську війну» на Донбасі за незалежність «народу Донбасу». В Україні б’ються не повстанці та активісти, а регулярна державна армія. Є міністерства та президент, парламент. Не треба нехтувати всіми цими досягненнями на «патриотичному» взльоті. Або незалежність — та на жаль, як виявляється, іноді війна -, або національно-визвольничий рух за незалежность України — від царату чи радянської імперії зла? — треба вже щось вирішити і не плутатись самім.
Якщо люди травмовані лютими катами з росії, які зараз кожного дня знущаються над українцями, я можу емоційно зрозуміти їх почуття та кровожерливі бажання. Але чому треба з травми робити ідеологію? Моя українська дитина продовжує дивуватися на уроках історії у німецькій школі. Виявляється, що у наполеоновських війнах німці воювали не проти французів, а проти Наполеона. Виявляється, що є різниця між тим, хто у влади, і рештою. Виявляється, що кожний сам несе відповідальність за те, чи ставати йому військовим злодієм або порушити злодійський наказ. І якось змінюється свідомість: «русня» — хто це?
І якось більше стає порозуміння до того, що може мати на увазі канцлер Шольц, коли каже, що то війна путіна. Так, це путін розв‘язав цю війну. Так, кожен руський сам вирішує, що йому чи їй з тим робити і як поводитися. Провину путіну зазначив Гаагський суд. Провину іншим будуть зазначати прокуратури України та інших європейських країн, які зараз проводять розслідування за тисячами фактів порушення прав людини та військових злочинів в Україні під час війни. Це — демократичний шлях, це — а не полювання на відьом та самосуд у соцмережах. И саме цим — вибором демократичного шляху — українці відрізняються від руських. І саме це викликає симпатію до українців протягом останнього року у західних країн.
І напрекінці — чому це я пишу «патріотів» України у лапках весь час? Тому що попри моєї нелюбові до патріотизму ці люди не є навіть патріотами. Їм байдуже на Україну. Їм байдуже, яким буде майбутнє цієї країни після війни. Вони не хочуть демократії. Вони не цікавляться політикою. Їх цікавить тільки власна моральна перевага та нагода полювання неугодних, цькування у соцмережах та офлайні, прикриваючись війною. Це не вони сидять у окопах та ризикують власним життям. Це не вони збирають гроші на зброю та гуманітарку. Це не вони волонтерять та допомагають тим, кому зараз дуже потрібна допомога. Це не вони намагаються зараз, під час військового стану, забеспечити працювання всіх важливих інфраструктур. Це не вони роблять демократичну політику під час війни і навчаються, дуже швидко навчаються всьому і одразу. Ні. Це все роблять зовсім інші люди, в яких не має часу на цькування та пошук відьмаків у інтернеті.
Тому моя повага до всіх, хто не зламався і робить щоденно все можливе для перемоги. І тому моя зневага до всіх, хто війну використовує у своїх власних аморальних цілях. Не хочете розмовляти російською — не треба, вчить українську, плекайте, покращуйте — нехай ваша співуча мова стане гарним прикладом для інших. Цікавтесь українською культурою, створюйте нову — сучасну. Ставайте громадянами своєї країни, вивчайте історію інших країн, щоб не повторювати їхніх помилок, усвідомлюйте демократичні цінності. І не чіпайте — йдіть своїм шляхом. Бо з тими, хто не знає, до чого приводить націоналізм, нехтує демократичними інститутами та правами людини, зневажає освіту та вважає, що сильніший завжди правий, в мене — різні шляхи.
Слава Україні!